«Жінка-симфонія в літературі» онлайн-портфоліо

19 вересня святкує своє 65-річчя Оксана Забужко, поетеса та прозаїк. Жінка, на яку рівняються чоловіки, бунтарка: ніколи не перед ким не пасує.

«Перша і головна заповідь
письменника – не збреши.
Здавалося б, просто.
Та саме вона, коли триматись
її послідовно, й робить літературу
небезпечною професією – як у
альпініста або водолаза...»
(О. Забужко)

Оксана Забужко (народилась 19 вересня 1960 року), одна з найвідоміших письменників сучасної України, закінчила філософський факультет (1982 р.) та аспірантуру з естетики (1985 р.) Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, 1987 р. захистила кандидатську дисертацію з естетики на тему “Естетична природа лірики як роду мистецтва”. Співпрацює з Інститутом філософії НАН України ім. Г. Сковороди. Викладала україністику в американських університетах (1992 р. в Пенн Стейт як запрошений письменник, 1994 р. в Гарвардському й Пітсбурзькому університетах як Фулбрайтівський стипендіат), провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях (”Panorama”, “Столичные новости” та ін.), вела літературні майстер-класи в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка. В Україні О. Забужко від 1996-го року (від часу першої публікації роману-лонґселлера “Польові дослідження з українського сексу”) залишається найпопулярнішим україномовним автором — загальний наклад проданих відтоді її книжок станом на 1 січня 2003 р. склав понад 65 тис. примірників. Твори О. Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися шістнадцятьма мовами світу і 1997 р. удостоєні поетичної премії Global Commitment Foundation. Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.

  Оксана Забужко. Вибрані вірші: 1980 – 2013 / Оксана Забужко. – Київ : КОМОРА, 2013. – 304 с.

 

   Цей том вибраних віршів видатної української поетеси містить найкраще з її доробку за 1980–2013 рр. Крім текстів, що публікувалися в збірках “Травневий іній” (1985), “Дириґент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), “Новий закон Архімеда” (2000) та “Друга спроба” (2009), до видання увійшли вибрані поетичні переклади різних років (з Р.-М. Рільке, Сільвії Плат, Ч. Мілоша, Й. Бродського та ін.), а також нові вірші, які друкуються вперше.

  Забужко О. С. Диригент останньої свічки : поезії / О. С. Забужко. – Київ : Рад. письменник, 1990. – 143 с.

 

   У збірці «Диригент останньої свічки» чітко означено час і місце дії: теперішній час, місто Київ.

   Образ диригента останньої свічки кардинальний у збірці і має велике смислове навантаження. Це уособлення загальнолюдських духовних цінностей. У цьому символі ключ до розуміння не тільки одної з головних ідей збірки, а й взагалі естетичних засад сьогоднішньої Оксани Забужко.

  Забужко О. С. Друга спроба : вибране / Оксана Забужко. – Київ : Факт, 2005. – 320 с.

   До «Вибраного» однієї з кращих українських поетес ХХ–ХХІ століття увійшли вірші з книжок «Травневий іній», «Дириґент останньої свічки», «Автостоп», «Новий закон Архімеда», з неопублікованої дитячої книжки «Весняний акварель», нові вірші та поетичні переклади.

  Забужко О. Новий закон Архімеда / Оксана Забужко. – Київ : Акта, 2000. – 236 с.

   Новий закон Архімеда" – поезія, написана в 2000 році. Складні для України 90-ті в цей час позаду, проте попереду довгий і складний шлях внутрішніх перетворень. Утім, вже на цьому етапі зрозуміло, що так, як раніше, бути більше не може. Історичну точку неповернення пройдено – і це саме той час, коли жіночі "архімедові кола" можуть стати по-новому видимими й бути по-новому оцінені.

   Ця поезія для Оксани Забужко – і символічне звільнення від влади чоловічого авторитету, і пошук альтернативи, і утвердження свободи. Бо ж що таке свобода, як не здатність сказати будь-кому (і передовсім собі самій): ось це – цінне і важливе, і я не дам це зруйнувати.

   Забужко О. Казка про калинову сопілку : повість / Оксана Забужко – Київ : Факт, 2000. – 84 с.

   Повість "Казка про калинову сопілку" – справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки – українки, волинянки, що саме любов до рідного краю – Волині – надихнула їх на створення таких шедеврів?!

  Забужко О. С. Музей покинутих секретів : роман / Оксана Забужко. – Вид. 2-ге, доповн. – Київ : Факт, 2010. – 832 с.

   Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Українська література нарешті має зрілий модерністський роман – книгу, котра намагається охопити, відчути, продумати життя, смерть, любов, інші константи світобудови в усіх їх сенсах. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни

   Це масштабна рефлексія, інтелектуальний виклик і стилістично розкішна територія для правдивих гурманів тексту.  Забужко О. С. Музей покинутих секретів : роман / Оксана Забужко. – Вид. 2-ге, доповн. – Київ : Факт, 2010. – 832 с.

  Забужко О. С. Польові дослідження з українського сексу : роман / О. С. Забужко. – 7-ме вид. – Київ : Факт, 2004. – 176 с.

   Видання є одним з перших феміністичних романів у сучасній українській літературі. Перевидавався десять разів в Україні. Роман був перекладений англійською, російською, чеською, польською, угорською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською, французькою та голландською мовами, двічі інсценізувався, у Варшаві та в Києві. У романі розповідається про складні стосунки української поетеси, що приїхала викладати в США, та амбітного скульптора. Сміливі міркування та відверті еротичні сцени – такого в українській літературі ще не було. Зрештою, така соковитість тексту і стане, як то кажуть, "фішкою" Забужко, а цей роман – першим українським бестселером доби Незалежності.

  Забужко О. С. Сестро, сестро : повісті та оповідання / Оксана Забужко. – 4-те вид. – Київ : Факт, 2009. – 260 с.

   Як і усі твори Забужко, її творіння “Сестро, сестро…” у своїх 18 сторінках має стільки змісту, що декому в ста сторінках не вдається викласти. Але читається твір не зовсім на одному подиху. Там треба і не один видих зробити. Адже історія описана у книзі – не зовсім радує читача своїм оптимізмом. Історія про аборт, про життя простих українців у великому СРСР та про погляд на все це маленької дівчинки, у якої мала бути сестра… Твір і справді наштовхує на роздуми про філософію життя та історію СРСР в одній українській сімї.

   

 

"Слов`янський сокіл Михайло Петренко" онлайн-портфоліо

Цьогоріч відомому українському поету-романтику Михайлу Петренку минає 208 років. Михайло Петренко автор віршів, що стали широковідомими народними піснями «Дивлюсь я на небо…» та «Взяв би я бандуру…», сучасники Великого Кобзаря вперше відзначатиме вся Україна. Постановою Верховної Ради від 22 грудня 2016 р. Кабінет міністрів зобов’язаний розробити відповідні заходи. Та поки міністри визначатимуться, з впевненістю можна сказати, що центром ювілейних урочистостей стане Слов’янськ – батьківщина Поета.

Михайло Петренко народився 1817 року у місті Слов’янськ Ізюмського повіту Харківської губернії в сім’ї особистого дворянина Миколи Гавриловича Петренка. Оскільки точної дати народження Михайла до цього часу встановити не вдалося (до речі, з такою бідою стикаються й біографи інших визначних особистостей, зокрема, Михайла Ломоносова), Слов’янські краєзнавці запропонували вважати днем народження Поета 19 вересня – День Архістратига Михайла Чудотворця. Ідея прижилася. 

Поетична натура Михайла формувалася на фоні чудової природи, яку він згодом оспівав у циклі віршів.

Ось – ось Слов’янськ! Моя родина!

Забилось серденько в грудях,

Пригнулись до землі коліна,

А очі плавають в сльозах!

Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині,

І так красуєшся собі!

                   

Ось так захоплено писав Михайло про рідне місто, свою, як зараз кажуть, малу батьківщину. До речі, цього вірша викладачка міської дитячої школи мистецтв Наталія Рамазанова поклала на музику. Пісню городяни зустріли схвально. Її виконують практично на всіх Петренківських заходах, у День міста.

Початкову освіту Михало одержав вдома. Вочевидь, тато з мамою дали хлопцю хороші уроки любові до сім’ї, рідного краю. На жаль, про матір Михайла нічого не відомо. А от про батька є один достовірний запис. У списку студентів Імператорського Харківського університету на 1840/41 академічний рік проти прізвища Петренка Михайла значиться: вступив до університету 21 вересня 1837 р., обер-фіцерський син, на власному утриманні.

Отже, можна зробити висновок: Микола Гаврилович Петренко, обер-офіцер, який заслужив звання особистого дворянина, вийшов у відставку й приїхав у Слов’янськ, де жили родичі. Вони допогли йому отримати землю, збудувати хату, обзавестися господарством. Потім він одружився. Пішли діти. Першим був Михайло.

Коли хлопцю було десять, батько, за свідченнями родичів, записаних слов’янськими краєзнавцями, віддав його у міську школу. Взимку добиратися до неї з батьківського хутора Торецького (нині мікрорайон Черевківка м. Слов’янськ) було дуже складно. Тож Михайло жив у купця Марченка. Трапилося так, що хлопець закохався в купецьку доньку. Згодом про свою кохану він писав вірші. Можливо, почуття підлітків були взаємними. І купець, щоб спекатися юного «жениха», допоміг йому виїхати до Харкова, вступити до гімназії.

Під час навчання в гімназії, а потім в університеті Михайло брав участь у роботі літературного гуртка, цікавився народними піснями, писав вірші. Хороші вірші! Викладач університету, письменник А. Метлинський, аналізуючи публікації в альманасі «Сніп», писав,,... цей Корсун (видавець – В. С.) назбирав малоросійської всячини, але тут з’являється поет істинний, не рівня нам, студент бідний, без роду і племені,

Доля, а Михайло був «наймит у неї, хлопцюга приблудний», розпорядилася так, що «поет істиний» вчився на юридичному факультеті, а після його закінчення служив у Харківському кримінальному суді. У 1846 р. його підвищили до посади столоначальника, присвоїли чин колезького секретаря. А через рік ситуація раптово змінилися: 17 жовтня 1847 р. М. М. Петренка призначили секрктарем Вовчанського повітового суду, а згодом перевели повітовим стряпчим у Лебедин (нані Сумської обл.). Такий поворот у житті Михайла Петренка дослідники пов’язують з його причетністю до Кирило – Мефодіївського братства, розгроммного царатом.

У Лебедині Михайло Миколайович прожив 13 років. Тут він одружився, мав троє дітей. 1859 р. ймовірно, зустрічався з Т. Г. Шевченком, який високо цінував творчість побратима, власноруч переписав його «Дивлюсь я на небо» до свого альбому.

Оскільки документального підтвердження зустрічі Михайла Петренка з Тарасом Шевченком не знайдено, надамо слово правнучці Поета Наталії Борисівні Петренко-Шентій. У листі до І. М. Овчаренка 10.12.1995 р. вона писала: «Спогади про зустріч Петренка з Т. Г. Шевченком у Лебедині в 1859 році збереглися у нас у родині через онука поета (Бориса – В. С.) і його дружину – нашу матір, яка в умовах тоталітарного режиму, якого ніхто не може заперечити, скупо розповідала нам про прадіда і його дітей. Дуже скупо. Щоб якось надолужити втрачене, все згадане і стало основним матеріалом для написання К. М. Шептієм (чоловік Наталії – В. С.) статті «Його книжки «ходили» по руках» – у шостому числі журналу «Вітчизна» за 1989 рік».

Завдяки пошуковій роботі правнучки Наталії Борисівні ми знаємо точну дату упокоєння Поета – 25 грудня 1862 року. Похований він у Лебедині.

З різних причин – заборона властей царської Росії друкувати й розповсюджувати книги на «малоросійском наречии», а потім боротьба властей радянських з «українським буржуазним націоналізмом» – ім’я Поета було відоме вузькому колу літературознавців. Народ же, співаючи пісні на його слова, нічого не знав про автора.

Поверненню імені Михайла Петренка землякам, Україні в значній мірі ми зобов’язані нашому краєзнавцю, вчителю, багаторічному директору Святогірської школи І. М. Овчаренку (1925 – 2007). Ще коли Іван Микитович був студентом Слов’янського педагогічного інституту (50-ті роки ХХ ст), потрапило йому на очі якесь старе українське видання, в якому йшлося про поета Михайла Петренка уродженця Слов’янська. І почались пошуки, публікації, популяризація творчості поета – земляка.

У 1997 році І. М. Овчаренко видав книжку «Йому жити у віках. Михайло Петренко», в якій зібрав майже все на той час відоме про життя і творчість Поета. У 2004 р. під назвою «Слов’янський сокіл» світ побачив спецвипуск Журналу «Донбас» Національної спілки письменників України. Його обкладинку прикрашав уявний образ Поета, створений на пропозицію Івана Микитовича художником О. К. Роговим. Основою послужило фото Бориса Миколайовича Петренка, який, за свідченням родичів, був дуже схожий на свого діда Михайла.

Вперше слов’янці побачили обличчя, хай і уявне, свого уславленого земляка, поета-романтика Михайла Петренка у вересні 2002 року. Тоді з нагоди 185 – річчя з дня його народження в місті проводили низку заходів, у т.ч. й відкрили кімнату – музей в педагогічному ліцеї. Коли І. М. Овчаренко та викладачка української мови і літератури В. Д. Нестелеєва, яка була ініціатором створення цього музею, розрізали стрічку і ми, численні гості та журналісти зайшли до кімнати, то були приємно вражені: зі стіни на нас дивився молодик з ледь поміткою посмішкою.

Художник Олександр Рогов пояснив, що зобразив Поста саме таким тому, що розквіт його таланту припадає на студентські роки, коли він був молодим, завзятим, натхненним.

У 2012 р., оголошеного в Слов’янську роком Михайла Петренка, О. К. Рогов створив меморіальну дошку на честь поета-земляка. Відкрили її біля входу в Центральну міську бібліотеку під час святкування 195-ї річниці з дня його народження. Зараз вирішується питання про присвоєння бібліотеці імені Михайла Петренка. До речі, це лише один із заходів, намічених до 200- ліття Поета. Всього ж їх передбачено кільканадцять, у т.ч. Всеукраїнська науково-практична конференція в ДДПУ, підбиття підсумків конкурсу на здобуття Слобожанської премії ім. М. Петренка, провдення великого концерту, основою якого буде виконання пісень на слова Михайла Петренка. 

Відео з архіву

 

"Королеві детективу 135 років" онлайн-порфоліо

     Агата Крісті вважається найбільш продаваним і перекладним автором всіх часів, 15 вересня вона святкувала б свій 133-й день народження.

Ця легендарна жінка є другим після Шекспіра перекладним англійським письменником у світі, а її твори поступаються за популярністю хіба що Біблії. Блискучий розум письменниці породив привабливих і інтригуючих персонажів, про яких говорять досі. Хіба цих доказів недостатньо, щоб зрозуміти, про кого ми говоримо? Звісно ж, не важко здогадатися — йдеться про королеву детективу — Агату Крісті.

Агата Мері Кларисса Міллер, яка увійшла в історію просто як Агата Крісті, народилася в приморському курортному містечку Торкі, Девон, в сім'ї Фредеріка і Кларисси Міллер, ставши третьою дитиною в родині. Батько Агати був багатим американським біржовим маклером, а мати — дочкою британського військового капітана. Її тато помер, коли дівчинці було 11 років.

Мати Агати була своєрідною жінкою і вважала, що її дочка не мала вчитися читати до 8-річного віку. На її думку, справжня леді зобов'язана була вміти грати на будь-якому музичному інструменті, регулярно брати уроки вокалу і вміти танцювати, а от читати їй було абсолютно ні до чого. Та дівчинка все одно освоїла це забороненне матір'ю вміння ще в чотири роки.

Юна Агата здобувала освіту як справжня аристократка: її відправили в школу для дівчаток, а потім — вчилася в Парижі.

Після повернення додому до Великої Британії, убоге становище змусило сім'ю переїхати до Каїра. Однак дівчина вже тоді захоплювалася літературою, писала маленькі оповідання та навіть відсилала їх у газети, але вони так і не були опубліковані. Тим більше, що почалася війна і дівчині вже було не до літератури.

Під час Першої світової Агата працювала в лікарні, а згодом в аптеці. Ця робота дуже вплинула на її майбутню творчість, оскільки багато вбивств у її романах, а якщо бути точними — 83, відбуваються за допомогою отрути.

У свої двадцять років вона вперше вийшла заміж. Весілля відбулося в переддень Різдва 1914 року, а її обранцем став полковник Арчибальд Крісті, пілот Королівського льотного корпусу, з яким Агата познайомилася 1912 року, коли він був ще лейтенантом. Незабаром після одруження, 27 грудня 1914 року, Арчі повернувся на військову службу до Франції, тож протягом війни подружжя майже не бачилося. Їхнє повноцінне сімейне життя розпочалося лише в січні 1918 року, коли Арчі направили у військове відомство в Лондоні, де молода сім'я винайняла квартиру. 5 серпня 1919 року у подружжя народилася дочка Розалінда. Цей період став початком творчого шляху Агати Крісті.

Та 1926 року, після смерті матері й звістки про те, що чоловік їй зраджує, письменниця пережила напад паніки і зникла на 11 днів. Дочку Розалінду і будинок вона залишила на опіку служниць, а своєму секретарю Карло написала лист, у якому стверджувала, що попрямувала в Йоркшир. Жінку знайшли в шикарному спа-готелі, де вона була зареєстрована під ім'ям Тереза Ніл. Лікарі діагностували у неї амнезію, через яку вона не пам'ятала подробиць зникнення. Але що відбулося насправді — так і лишилося загадкою.

Фотографії в Daily News Агати Крісті (1890 — 1976), що показує, як вона могла замаскуватися після свого зникнення / © Getty Images

Через кілька років, 1930-го, Агата вийшла заміж ще раз — за археолога Макса Маллоуена, який був на 14 років молодший за неї. Під час цього шлюбу Крісті написала безліч своїх популярних романів, дія яких відбувається на Близькому Сході. Наприклад, одним із них був "Вбивство в Східному експресі". Пара пережила Другу світову війну і пробула в шлюбі 45 років.

Агата Крісті і Макс Маллоуен / © Getty Images

Цікаво, що, попри свою популярність, Крісті дуже соромилася роботи і часто представлялася домогосподаркою. Але й ставилася вона до письменництва, як до хобі. Можливо, саме таке ставлення і допомогло їй стати тим, ким ми її зараз знаємо.

12 січня 1976 року Агата Крісті померла у себе вдома у віці 85 років. За своє життя вона написала понад 60 детективних романів і опублікувала 14 збірок оповідань. Найвідоміші придумані нею персонажі досі підкорюють серця читачів і кінолюбителів, адже безліч її книжок було екранізовано.

«Вбивство у "Східному експресі"»

Еркюль Пуаро – шанований та знаний бельгійський детектив. Зараз він перебуває у Стамбулі, проте йому терміново треба їхати до Англії. Білетів на знаменитий потяг «Східний експрес» немає. Але директор компанії – давній друг детектива, до того ж сам їде цим потягом, тож місце для Еркюля Пуаро знайшлося.

«Східний експрес» потрапляє в заметіль, а одного з пасажирів знайшли вранці вбитим. 12 ножових ран, 13 підозрюваних і детектив, який має розгадати цю загадку.

Вперше детектив був опублікований у 1934 році, з того часу вийшло 5 екранізацій і одна комп’ютерна гра за мотивами книги.

«Кишеня, повна жита»

У цій детективній історії Агати Крісті розслідування займається міс Марпл – неперевершена літня пані, яка аж надто полюбляє різні загадки.

Відомий бізнесмен щоранку п’є чай, але того фатального ранку на сніданок йому подали отруєний напій. Хто хотів його смерті? Підозрюваних аж надто багато, адже його смерть вигідна чи не кожному члену великої родини. Ніяких доказів чи хоча б натяків вбивцю. І лише одна зачіпка: в кишені бізнесмена, окрім звичних речей, знайшли зерна жита.

Міс Марпл готова дізнатися всі таємниці цієї родини і знайти винного (або винну, як знати)…

«Карибська таємниця»

Міс Марпл всюди знаходить якісь пригоди, її наче переслідують розслідування, злочини, таємниці (або вона їх). Навіть зараз, під час відпочинку на березі Карибського моря, спокійно засмагати на сонечку літній пані не вдалося.

Майор Полґрейв розповідав міс Марпл нудні спогади про своє нецікаве життя в Кенії, вона ж слухала зовсім неуважно і її думки літали десь далеко звідси. Це тільки до того момент, доки майор не розповів про вбивства, які відбулися якраз в цій місцевості, але винуватця так і не знайшли.

Після розповіді про ці неоднозначні вбивства майор помирає від приступу гіпетонії. Міс Марпл впевнена, що це не збіг, і що є зв'язок між історією, світлиною можливого вбивці, яку мав майор, і його смертю.

Цю детективну історію тричі було екранізовано, але перед переглядом ми рекомендуємо прочитати роман.

«Поїзд о 4:50 з Педдінґтона»

Місіс Мак-Гіллікаді, яка їде на поїзді до своєї подруги міс Марпл, випадково стає свідком вбивства у сусідньому потязі, що їхав паралельною лінією – чоловік задушив жінку. Але ніхто не повірив старенькій жінці, вважаючи, що їй це просто наснилося. Ніхто, окрім її приятельки – міс Марпл.

На ранок жодних новин про злочин. Куди пропало тіло нещасної? Поліція не знайшла ні слідів злочину, ні доказів, що хтось переміщав чи заховав труп. Міс Марпл розпочинає власне розслідування.

«І не лишилось жодного»

Детективний роман виданий вперше у 1939 році у Лондоні під назвою «Десять негренят» («Ten Little Niggers»), однак уже наступного року у США перейменовано і опубліковано під назвою «І не лишилось жодного» («And Then There Were None»).

Десятеро абсолютно незнайомих людей (окрім однієї подружньої пари) приїздять на острів. Усі отримали запрошення від давніх знайомих, однак на острові їх немає, а зустрічає їх сім’я гувернантів. Всі гості сподіваються, що господарі ось-ось приїдуть. На столі в будинку знаходиться десять статуеток, а в кімнаті кожного – дитяча лічилка про 10 негренят.

Починаються вбивства, перед якими зі столу зникає одна порцелянова статуетка. І це точно пов’язано із лічилкою, але як?

«Тріснуло дзеркало»

Події в романі «Тріснуло дзеркало» засновані на реальних подіях, а назва взята із рядків поезії авторства Альфреда Теннісона.

За розслідування вбивства взялася Міс Марпл. Хітре Бедкок померла, випивши отруєний коктейль. Але схоже на те, що він призначався відомій акторці. А, може, їх щось пов’язує? То хто і кого насправді планував убити?

 

"Бунтівний корсар Даніель Дефо" онлайн-порфоліо

13 вересня виповнюєтся 365 років від днянародження відомого англійського письменника Даніеля Дефо, автора всесвітньовідомого роману «Пригоди Робінзона Крузо». Хоча його творчість ми всі вивчали в школі, однак мало хто знає про християнське спрямування романів Дефо і надзвичайно бурхливу та динамічну біографію письменника.

Даніель Дефо народився в родині м’ясника-торговця. В ранньому дитинстві він пережив епідемію чуми та велику пожежу в Лондоні. У підлітковому віці Даніель зіштовхнувся із проблемою міжконфесійних переслідувань, адже його пресвітеріанська родина не вписувалася в загальний англіканський мейнстрім (через це його родина на деякий час переїхала в село).

Попри труднощі в роки юності, майбутній письменник досить рано розпочав власну справу і деякий час був успішним торговцем. В 1684 році він одружився з дочкою купця Мері Таффлі (в шлюбі мав 8 дітей).

У 1685 році Дефо приєднався до невдалого повстання Монмута, метою якого було повалення короля Джеймса ІІ (католика, що було неприйнятно для багатьох англійців). Тоді письменнику вдалося уникнути страти, але його бізнес зазнав великих збитків через політичну кризу та обмеження у торгівлі з Францією. За борги Дефо потрапив до в’язниці. Після звільнення він вирушає у подорож Європою, де продовжує торговельну справу, а повернувшись, влаштовується працювати дрібним чиновником і починає писати твори.

Перші проби пера Даніеля Дефо були спрямовані на критику недосконалості політичної системи, суспільства, деякі мали сатиричний характер. Не цурався він і критики церкви, але не віри як такої (бо сам був ревним християнином), але лицемірства деяких англіканських священників. За свою сміливість на Дефо неодноразово накладали штрафи та навіть засуджували до покарання «на стовпі», що було формою публічного приниження (після цього він написав «Гімн стовпам»).

Пізніше Даніель Дефо працює над творами різноманітних жанрів і тематики. Він пише історичні й політичні трактати, роздуми про економіку й торгівлю Англії, а також про союз із Шотландією. Серед публіцистичних робіт знайшлося чимало місця й для художньої творчості і тут ми згадуємо всім відомий роман про виживання європейця на острові.

«Пригоди Робінзона Крузо» – унікальний твір для свого часу. Головний герой переживає корабельну аварію і в найтяжчі моменти сподівається на Бога. Він по-особливому цінує врятовану із судна Біблію, яка стає джерелом сил і натхнення в процесі виживання на острові. Хоча чоловіку не вдається у всьому відповідати образу християнина (про що він сам шкодує, бо обіцяв це Богу в шторм), але Робінзон продовжує духовну боротьбу. Коли Крузо зустрічає свого слугу в п’ятницю, він починає навчати його Священного Писання та основам віри. Головний герой намагається навернути тубільця в християнство, до його цінностей та переконань.

18 цікавих фактів про Даніеля Дефо

1. При народженні майбутнього англійського письменника назвали Даніелем Фо.
2. Дефо соромився свого походження, тому змінив дане при народженні прізвище і зарахував себе до дворян.
3. Дефо вважається одним із перших літераторів, які захопилися жанром роману. Письменник допоміг популяризувати його в рідній країні, а деякі дослідники навіть вважають його родоначальником творчості англійських романістів.
4. Творчість Дефо, якого більшість людей знає тільки як автора «Робінзона Крузо», вельми широка і різноманітна: він написав понад 500 романів, памфлетів і журнальних статей (зокрема про психологію і надприродні явища).
5. Дефо вважають основоположником економічної журналістики.
6. У продовженні роману про Робінзона Крузо головний герой подорожує Китаєм і Руссю.
7. Дефо з'явився на світ у сім'ї торговця м'ясом, який володів також власним свічковим заводом. Він здобув церковну освіту і хотів стати пастором, але в підсумку вирішив не пов'язувати своє життя з церквою.
8. Першими творіннями Дефо стали вірші на релігійні теми.
9. Літератор брав участь у невдалому повстанні проти англійського короля.
10. Після закінчення навчання Дефо працював у оптового торговця панчохами. Продовжуючи займатися комерцією, він купив власне виробництво панчіх, а потім – завод з виготовлення цегли і черепиці, але повністю прогорів. За цими бізнес-проектами пішли інші, але всі вони були приречені на невдачу.
11. Даніель Дефо був одним з найбільш значущих політиків своєї епохи – хоча офіційно у нього не було придворної посади, письменник міг впливати на рішення короля і уряду Британії.
12. Дефо називають засновником британської розвідки.
13. За один із сатиричних памфлетів Дефо засудили до ганебного стовпа й ув'язнення у в'язниці. Під арештом він продовжив займатися творчістю, написавши «Гімн ганебному стовпу». Через рік його відпустили на волю, але з умовою, що Дефо виконуватиме таємні доручення корони.
14. Сюжет «Робінзона Крузо» ґрунтується на справжній історії: на початку 18 століття моряк із Шотландії посварився з капітаном і висадився на невідомий острів у Тихому океані зі скромним запасом зброї та провіантом. Він прожив там 4 роки, поки шотландця не забрало судно, що проходило повз.
15. Дефо під ім'ям Чарльза Джонсона опублікував масштабну працю про історію піратства.
16. Перше видання «Робінзона Крузо» вийшло без зазначення імені автора на обкладинці – Дефо побоювався, що його слава скандального публіциста може відштовхнути читачів. Роман, автору якого на той момент було 59 років, чекав величезний успіх.
17. У Дефо і його дружини Мері було вісім дітей.
18. Письменник помер у бідності в лондонських нетрях, куди йому довелося втекти від кредиторів. Господиня будинку, яка прихистила хворого старого, поховала його власним коштом, а потім розпродала скромне майно покійного, щоб покрити свої витрати.