Майстер-клас « Новорічні свята незабаром»

Очікування свята – це вже свято! Напередодні Нового року дорослі та діти з задоволенням створюють яскраві і красиві вироби своїми руками. Ми в ЦДБ раді підключитися до цієї святкової феєрії та презентувати вам ТОП ідей креативних новорічних виробів. Вивчайте майстер-класи, дивіться яскраві фото і творіть разом з нами!

Найпростіші і найбільш популярні вироби на Новий рік майструють з картону або паперу.

 Майстер-клас

 «Новорічний олень».

Для його виготовлення вам знадобиться:

·      - Втулка від туалетного паперу.

·     - Кольоровий папір коричневого кольору.

·     - Темно-коричневий картон.

·     - Ножиці.

·     -  Клей олівець.

·     - Клей-пістолет.

·     - Простий олівець, маркер.

·     -  Іграшкові очі.

·    -  Декоративна стрічка.

Покрокова інструкція

Для цієї новорічної саморобки використовують звичайні картонні втулки для туалетного паперу. Від аркуша А4 коричневого кольору відміряйте ширину, необхідну для покриття заготовки. 

Змастіть клеєм-олівцем і загорніть трубочкою навколо втулки.

Намастіть нижню частину заготовки клеєм-пістолетом і приклейте декоративну стрічку.

До верхньої частини виробу приклейте роги. Їх слід намалювати на аркуші картону вручну або роздрукувати шаблони з інтернету.

Прикрашаємо нашого новорічного оленя на свій смак: з картону вирізаємо лапки, вуса і приклеюємо до веселої мордочці.

Маркером малюємо брови, носик, веснянки, клеїмо декоративні очі.

Майстер-клас 

«Іграшка - Сніговик»

Ідеальний варіант виробів для дітей, з яким впораються навіть найменші.

Вам знадобиться:

картонні трубки від туалетного паперу;
іграшкові очі;
маркер;
клей;
стрічку;
синельний дріт;
акрилові помпони

Покрокова інструкція

У верхній частині втулки потрібно зробити обличчя - наклеїти очі, намалювати ніс та ріт, пов'язати шарф

 з дроту.

 Спорудити навушники - відріжте 7-8 см дроту, зігніть його півколом і приклейте по одному помпону на кінці. 

Готові навушники помістіть на "голову" сніговика.

 За бажанням, замість навушників можна використовувати саморобні в'язані шапочки.

   Новорічні кулі, сніжинки, зірочки — все це можна зробити з крафт-паперу, картону, декоративного паперу, або ж зі сторінок старих книжок. До цієї роботи можна залучати навіть дворічок. Ви можете вирізати шаблони, а малеча прикрасить їх камінцями, стрічками або бусинами.

Ось такі чудові вироби піднімуть вам настрій

 перед Новим роком!

 

МАРКО ВОВЧОК

(1833—1907)

Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська.

Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина.

У 1839р. помер її батько, мати вдруге одружилась з лютим кріпосником, який знущався і з кріпаків, і з своєї родини (побачене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка). У 1845—1846 pp. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові. Протягом 1847—1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, разом з чоловіком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етнографією, вивчила українську мову.

                        

У 1856р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав "Народні оповідання" — першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини.

У 1860р. у журналі "Отечественные записки" з'явилась повість Марка Вовчка "Інститутка" з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева.

Протягом 1860—1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами.

У 1861 —1862 pp. були опублікувані повість "Три долі", другий том "Народних оповідань". У 1867р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою ("Живая душа", "Записки причетника", "Сельская идиллия"), багато перекладала.

Після погіршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням переслідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років.

28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги "Народних оповідань", романи й повісті: "Інститутка", "Кармелюк" (казка), "Три долі", "Маруся", "Гайдамаки", художні нариси "Листи з Парижа", твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття "Мрачные картины". За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян.

Повість "Інститутка" — найвидатніше досягнення Марка Вовчка першого періоду творчості. Вперше надрукована в російському перекладі в "Отечественных записках" (I860), а мовою оригіналу — в "Основі" (1862), повість стала відомою ще в рукописі. Спочатку твір мав назву "Панночка". "Цими днями,— ділився новиною у лютому 1859р. І. Тургенев, який і здійснив російський переклад твору,— мені прочитали її досить велику повість під назвою "Інститутка", від якої я прийшов у цілковите захоплення: такої свіжості й сили ще, здається, не було". Високо цінив цей твір і Т. Шевченко.

"Інститутка" — перша в українській літературі соціально-побутова повість, в якій порівняно з оповіданнями, письменниця мала можливість ширше змалювати життя, глибше розкрити образи. І нестримно-запальний Назар, f мужній, урівноважений Прокіп, і волелюбна Катря, і терпляча душевна бабуся, і епізодичний образ москаля-кухаря — усе це типові характери селян, що розкриваються в типових обставинах через діалоги та вчинки, через влучні оцінки наділеної великим оптимістичним відчуттям оповідачки з народу Устини. (Типовий образ — це яскравий персонаж, індивідуальні властивості якого поєднані з найхарактернішими рисами людей певної групи. Образ вважається типовим, коли він відповідає історичним обставинам певного часу.) Також типовим є і образ панночки, яка постає головною героїнею твору (про це свідчить назва). Письменниця робить наголос не стільки на тому, що поміщики пригнічують селян, скільки на тому, що вони втратили людську подобу, дійшли такої межі виродження, далі якої іти нікуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б такий епізод. Готуючись до заміжжя, панночка повідомляє майбутнього чоловіка про приємну для неї новину: стара поміщиця зважила на настійливі благання і уступила молодим хутір Дубці. Для нареченого Дубці — це чарівна природа, місце, де він покохав свою наречену. Про це він і нагадує панночці, але вона одразу ж розхолоджує поетичні спогади так, що навіть його щось ніби "злякало, у серце вжалило". "Садок зелененький, садок квітчастий... — передражнює вона нареченого. — Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!" Також не може не привернути уваги постійне ставлення панночки до свого обранця. "Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи",— таку оцінку дає оповідачка Устина. А як же інакше можна назвати ставлення до коханого, яке зводиться до безперервного приниження на очах оточуючих, до незліченних примх і вередування. Це тільки один штрих страхітливого портрета, але й він надто промовистий, щоб не обуритися всім серцем проти вершителів кріпацької долі.

На жаль, інститутка — лише одна аморальних потвор. Невипадково ні панночці, ні її, чоловікові, ні старій поміщиці письменниця навіть не дала імен. Тут вона дотримувалася принципу, засвідченого ще в "Народних оповіданнях",— поміщики безіменні, вони у неї — не люди. Пан, образ якого в окремих епізодах викликає співчуття і бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмінаційній сцені стає на захист дружини, караючи ні в чому не винних селян.

Зовсім інший світ — образи селян, кріпаків. Безправні, принижені, змучені працею і знущанням, вони наділені могутнім духовним здоров'ям, непереборним жаданням волі. "Любо на^ волі дихнути!" — ця думка проймає всю повість. Втечею рятується від поміщицької розправи Назар; місяцями блукатиме цей протестант без притулку й шматка хліба, напевне знаючи, що невдовзі його спіймають, однак доки те станеться — він вільний. Можливо, назавжди розпрощалася зі своїм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копійка, але й вона почуває себе вільною: принаймні сама може обирати собі місце роботи, може перемінити остогидлу службу. Досить цікавим і промовистим є принцип розподілу персонажів однієї соціальної групи — кріпаків — на дві частини: старше покоління (бабуся служниця), яка є втіленням християнських засад життя, змирилася зі своїм становищем, готова терпіти й скорятися, оскільки їй випала в житті така доля; друга група це представники молодшого покоління кріпаків, які не збираються терпіти приниження і свавілля поміщиків. Вони готові боротися в будь-який спосіб, аби тільки отримати довгоочікувану свободу: Прокопа пан, розлютившись на непокору, віддає в москалі, Устина слідує за ним і стає наймичкою, Катря божеволіє і накладає на себе

руки, а Назар втікає. Ми не бачимо в творі, щоб у когось з цих кріпаків доля склалась щасливо. Але в цьому й полягає глибинний підтекст, закладений авторкою: кріпацтво настільки жахливе, що навіть важке життя наймички здається Устині щасливим, бо вона тепер може самостійно обирати хазяїв, яким буде прислуговувати, Назар, втікши від панів, змушений буде постійно переховуватись, боятись кожну хвилину бути спійманим, але хоча б якийсь час поживе на волі, божевільна Катря вдається до одного з найстрашніших християнських гріхів — до самогубства, але порівняно з кріпацтвом і це їй здається щастям.

Для розкриття ідейного змісту твору багато важать прикінцеві роздуми Устини. "Він мене з пекла, з кормиги визволив (...). Він чоловік мій і добродій мій". Прокіп зміг визволити Устину од кріпацтва тільки тому, що не побоявся виступити проти оскаженілої панночки. Проголошуючи: "Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!" — Марко Вовчок визнавала природною народну боротьбу за волю.

Одна з "найкращих перлин нашої літератури", за висловом І. Франка, "Інститутка" прозвучала як суворий вирок кріпосництву, як пересторога гнобителям. Висока оцінка однаковою мірою стосується і змісту, і художньої довершеності повісті. Вражає, зокрема, щільна сконденсованість твору — на 40 сторінках розмістилося 47 розділів, думки багатьох з яких могли б розростися і в окремі твори.

Одним із виявів майстерності Марка Вовчка можуть служити вдало дібрані іронічні порівняння. Висловлені оповідачкою або героями-протестантами, здебільшого1-у формі реплік, вони завжди містять глибокі соціальні узагальнення, додають істотні штрихи до правдивої картини дійсності. "Докучає, було, та робота,— каже, наприклад, оповідачка. — Докучає, аж пече, та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як-от по інших чуємо". Або: "...Таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть". Або: "Кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане" і т.д. Помітно пішла вперед Марко Вовчок у мовній індивідуалізації персонажів: пересипана прислів'ями й приказками мова Назара; лагідно-покірлива мова бабусі; виважено-рішу-чі висловлювання Прокопа; істерична лексика панночки.

Отже, жанр повісті дав можливість письменниці ширше, ніж в оповіданнях, показати життя тогочасного суспільства, виявивши найстрашнішу його проблему — кріпацтво. І ця повість, і вся творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української прози. Велике значення мала вироблена письменницею

стильова манера, зокрема форма розповіді від першої особи. Не буде перебільшенням зазначити, що повз вплив цієї манери не пройшов жоден із прозаїків другої половини XIX ст. Марко Вовчок збагатила нашу літературу новими темами й образами, а в галузі дитячої прози стала основоположницею. У школі її художньої прози письменники вчилися дослуховуватися голосу народної правди, постійно удосконалювати художню майстерність, естетично освоювати фольклорні скарби та збагачувати мову. Для багатьох письменників-наступників оповідання Марка Вовчка набували значення високого ідейно-естетичного орієнтира. Але водночас вплив письменниці на дальший розвиток прози виявився і далеко за національними межами.

10 цікавих фактів про Марко Вовчок 

1. Марія Олександрівна Вілінська (справжнє ім’я) була двічі одружена. З першим своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом Опанасом Маркевичем познайомилась в Орлі, де він відбував заслання за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. З другим чоловіком — Михайлом Дем’яновичем Лобач-Жученко, одружилась після смерті Опанаса.
2. Матір Марії — Парасковія Петрівна походила з російського дворянського роду Данилових. Батько — Олександр Олексійович Вілінський — збіднілий дворянин, армійський офіцер у відставці, помер, коли донці було лише 6 років. Вітчим (другий чоловік Парасковії) був дуже жорстоким, люто знущався як з кріпаків, так і з власної родини. Одного разу програв маєток у карти і покинув сім’ю на призволяще.
3. У віці 12 років мати віддала Марію до приватного пансіону в Харкові, де вона провчилася неповних три роки.
4. Марко Вовчок знала багато іноземних мов, перекладала російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п’ятнадцять романів Жюля Верна, твори Альфреда Брема, Чарльза Дарвіна.
5. В січні 1851 року, після весілля з Маркевичем, Марія виїжджає до України, живе в Чернігові, Києві та Немирові. Молодята живуть у постійній скруті, змінюють весь час квартири. У цей час письменниця часто виїжджала у села і збирала український фольклор.
6. Була знайома з Т. Шевченком, І. Тургенєвим, М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, М. Костомаровим, П. Кулішом, Д. Менделєєвим, О. Бородіним, Л. Толстим, Жюлем Верном.
7. У 1859 році Марко Вовчок тяжко захворіла і разом із сином Богданом поїхала на лікування до Німеччини, а згодом до Великої Британії, Швейцарії, Італії та Франції.
8. Упродовж 1860-1866 років Марія живе у Парижі. Її життя було скрутним, бо гонорарів за друкування творів у журналах ледь вистачало, щоб оплачувати маленьку кімнату на околиці міста. Щоб хоч якось заробити копійку, письменниця починає друкувати у французьких журналах деякі з «Народних оповідань», перекладених французькою. Оповідання сподобалися французьким читачам. Повість-казка Марка Вовчка «Маруся» видавалась у Франції 20 разів. Повість «Маруся» стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, була відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек.
9. У 1891 році усиновила свого першого онука Бориса, рятуючи репутацію майбутньої невістки, адже хлопчик народився до шлюбу. Хоча невістка Ліза і син Богдан повінчались після народження Бориса, хлопчик всеодно залишився у Марії і всі вважали його молодшим сином письменниці.
10. За повість «Кармелюк» і оповідання «Два сини» Марко Вовчок зазнає переслідувань царської цензури, що змусило її залишити Петербург назавжди, в якому вона прожила 10 років після Франції.  

         

 

130 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового 

Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925 — 1928 pp.

Народився М. Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області); навчався у початковій школі, в Богодухівській гімназії. Брав участь у першій світовій війні, саме в окопах, серед солдатської маси усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. З 1921p. — він у столичному Харкові, де й дебютує як поет. Самобутній голос автора збірок "Молодість" і "Досвітні симфонії" не загубився в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та все ж за творчим обдарованням М. Хвильовий був прозаїком, він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично.

Поява "Синіх етюдів" (1923) справила вибухове враження, вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське. "З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна", — писав С. Єфремов. О. Дорошкевич вважав, що збірка "Сині етюди" "придбала авторові славу першорядного письменника". О. Білецький у відомій статті "Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року" назвав М. Хвильового "основоположником справжньої нової української прози".

Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх творах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.

Подальша еволюція письменника була непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії. Щодо настроїв, авторських оцінок не була однорідною навіть і дебютна збірка.

Вирізнялися у "Синіх етюдах" такі героїко-романтичні новели, як "Солонський Яр", "Легенда", "Кіт у чоботях". У цих ранніх творах, написаних 1921 — 1922 pp., ще помітні сліди учнівства. Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Але М. Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як "Синій листопад", "Арабески", "Сентиментальна історія", "Дорога й ластівка" (частково й "Повісті про санаторійну зону") є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.

Своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу "Арабески" (1927).

Основний композиційний принцип "Арабесок" — протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів, "безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій". Через авторську свідомість пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: "Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості", "і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть".

Одним із найважливіших у проясненні основної колізії "Арабесок" є сюрреалістичний епізод сну. Герой б'є й б'є огидного пацюка, але після кожного удару той лише збільшується в обсязі. Майстерно виписана алегорія пропонує різні прочитання. Можна її трактувати як застереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла — приречені. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. Цей гіркий урок вимріяної романтиками й здійсненої фанатиками революції, результатами якої скористалася "світова сволоч", М. Хвильовий підсумовує недвозначно чітко. Це, загалом, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела "Я (Романтика)". Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона позірно видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності.

Відмова од традиційного описового реалізму увібрала для М. Хвильового й настанову на деструкцію художнього часу, характерну для модерної літератури відмову од послідовного викладу подій, намагання через найрізноманітніші часові зміщення, зіткнення віддалених епізодів, часових площин, введення історичних алюзій і асоціацій досягти посилених емоційних ефектів, змістового "згущення".

Усі романтичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях про ідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле. Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з'єднати розірвані історичні зв'язки ("Редактор Карк". "А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця"). Карка, цього сумного дон Кіхота (до речі, образ дон Кіхота — один з наскрізних, поряд із образом Фауста, у творчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій офірували себе цілі покоління, нічого не змінила. Не знаходять себе у сірій буденній епосі Уляна, Б'янка ("Сентиментальна історія"), горбун Альоша ("Лілюлі"), в якого "очі нагадують Голгофу". Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими (в екзистенціалістському розумінні даного терміна) у це міжчасся, в цю потворну дійсність, де можна лише жертовно терпіти ("не героїчні будні, а героїчне терпіння — так визначає її Вероніка із "Силуетів"). Революційні романтики умоглядний задум — силою ощасливити світ — поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль — і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, панували хаос і руїна.

Виразне притчеве звучання має новела "Сентиментальна історія". Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але швидко вона переконалася, "що прийшла якась нова дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини". Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу.

У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм — короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарні дні, коротку мить узгодження мрії та дійсності персонажі Хвильового вважають своїм, т е п е р і ш н і м часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли.

Що ж до надії, то її у міфологізованій світобудові прозаїка символізує Марія — людська і божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з'являється перед внутрішнім зором комунара-чекіста у перших рядках новели "Я (Романтика)": "З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія". ..."воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна". Убивши матір, герой опиняється серед мертвого степу, а над "тихими озерами загірної комуни" зникає світле видиво Богоматері. Марія — центральний гуманістичний символ новели "Я (Романтика)". У цьому високотрагедійному творі, чи не найсильнішому у прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу — колізію гуманізму й фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й тим беззастережним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мов ненаситний молох, зрештою вимагає зректися всього людського. У трактуванні основного конфлікту твору помітний, зокрема, вплив антропософських ідей. Важливим у художній концепції новели є і розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста, "главковерха чорного трибуналу комуни", М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. Роздвоєне єство Я-оповідача розкривається в його внутрішніх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання.

У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю — і революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення ("я чекіст, але я і людина"), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи. 

Навіть у синівському праві в останню годину "з матір'ю побуть на самоті" героєві вже відмовлено.

Цікаві факти про Миколу Хвильового.

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) – видатний український письменник, політичний діяч, вчитель, один з найвідоміших представників розстріляного відродження, який активно виступав за тотальну українізацію, відвернення від Москви та світле майбутнє для наступних поколінь. Його забороняли, переслідували, звинувачували, але він продовжував творити й надихати інших. Недаремно, зараз ми знайомимося із творчість Хвильового ще у шкільні роки.

Народився майбутній прозаїк 13 грудня 1893 року у Тростянці Харківської губернії (зараз територія Сумської області) у родині вчителя. Завжди мав важкий характер, але його любили й поважали. Він створив чимало унікальних творів й започаткував неоромантичну течію психологічного письма. Одні з найвідоміших робіт Миколи Фітільова: “Україна чи Малоросія?”, цикл памфлетів “Камо грядеш?”, новели “Дорога й ластівка”, “Кіт у чоботях”, “Я (Романтика)” та інші. Прожив не довго… Хвильовий покінчив життя самогубством (застрелився) 13 травня 1933 року у Харкові. У передсмертній записці було написано: “…За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий”.

Пропонуємо вам ознайомитися з цікавими фактами з життя видатного політичного діяча!

1. Він не дуже ладив з вчителями… Тому й не дивно, що його двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської.
2. Хвильовий брав участь у Першій світовій та громадянській війнах. За політичними переконаннями вважав себе український комуніст.
3. Був двічі одружений. Перша дружина – Катерина Гащенко, яка подарувала йому дочку Іраїду, але шлюб з часом розпався та жінка не дозволяла спілкуватися Хвильовому з дитиною. Пізніше він одружився із Юлією Уманцевою, у якої була дочка від першого шлюбу — Любов, яку Микола сприймав як рідну, згодом заповів їй усі авторські права своїх творів.
4. Свої перші художні твори він починає писати у 1917 році. Першими поетичними збірками Миколи Хвильового вважають “Молодість” та “Досвітні симфонії”.
5. У різні періоди, був активним діячем багатьох літературних організацій: “Гарт”, Урбіно, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), Пролітфронт.
6. Микола Фітільов деякий час перебував за кордоном (хворів на туберкульоз). Жив в Австрії, побував у Німеччині, та все-таки повернувся в улюблений Харків.
7. Смерть письменника стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920-1930 років. Твори Хвильового ще довго були забороненими…
8. Він інколи зловживав алкоголем, був невибагливим до одягу та не любив, коли хтось поруч проявляв лідерські риси.
9. Він зазначав: “Національне відродження робить чудеса, і нація прискореним темпом підходить до свого золотого віку”.
10. У Харкові встановлено меморіальну дошку на місці будинку, де проживав письменник. Також меморіальну дошку було встановлено у рідному селі Хвильового.

НОВОРIЧНI МАЙСТЕР КЛАСИ

Казкова пора, коли хочеться прикрашати все навколо і створювати всюди чарівну атмосферу свята.

Зимові майстер класи легко занурять маленьких творців у новорічний настрій та допоможуть  зробити подаруночок для близьких на свято або створити прикрасу для своєї домівки.

Чарівна зимова пора, коли всім хочеться творчості!

До вашої уваги трійка простих і швидких майстер-класів із виготовлення красивих новорічних прикрас на ялинку. До роботи!

 

1. Новорічна іграшка "Ялинка". Для виготовлення цих ялиночок та зірочок вам знадобиться всього лише "викупати" мотузку червоного (або іншого) кольору у клею і  через короткий час просто надати їй відповідної форми. 

 

2. Новорічна іграшка з лампочки. 

Спробуємо детально розібрати, як же зробити красиву ялинкову іграшку зі старої непотрібної лампочки.

Покриваємо лампочку акриловою фарбою.

Після того, як лампочка висохне, малюємо на ній простим олівцем обличчя свого "героя".

Останній етап - розмальовуємо обличчя акриловими фарбами і прикріплюємо "шапочку" зшиту вручну. Замість шапочки можна прикрасити іграшку картонними "крильцями" і кучерями з ниток. Тоді вийде ось такий симпатичний ангелок.

 

 

 

 

 

 

3. Новорічна іграшка - "мішковинна". Цей матеріал із кожним днем набуває все більшої популярності у декорі. Відтак, на ялинці мішковина також виглядатиме чудово. 

 

Ідеї сніжинок

Приємної творчості!