Бібліотека — це одне з найдавніших культурних надбань людства, суть якого є незмінною протягом всієї історії. Бібліотеки й дотепер залишаються особливим місцем, де люди мимоволі стишують голос, і чутно лише шурхіт сторінок, а повітря неповторно пахне типографською фарбою, клеєм і трохи пилом — адже книги можуть зберігатися століттями і дарувати свою мудрість не одному поколінню читачів. Любов до книги властива нашому народу здавна, а важливість бібліотек для національної освіти, науки та культури є очевидною для держави. Тому в Україні встановлено особливе свято — Всеукраїнський день бібліотек, який ми щороку відзначаємо 30 вересня.

"Подорож бібліотеками світу" веб-єкскурсія

 

28 вересня виповнюється 95 років від дня народження видатного українського поета Дмитра Павличка - критика, літературознавця, перекладача, кіносценариста, громадсько-політичного діяча, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка, Героя України.

"Два кольори, мої два кольори,
Червоне – то любов, а чорне – то журба"

Сьогодні ми відзначаємо 95 років з дня народження Дмитра Павличка — видатного поета, перекладача, критика та громадського діяча, чия творчість назавжди вписана в історію українського відродження. Його слова, пройняті любов'ю до рідної землі й прагненням свободи, стали голосом епохи, що боролася за незалежність.

29 січня 2023 року ми втратили Павличка, але його спадщина - вічна. Як автор легендарної пісні "Два кольори", він подарував нам ліричний символ долі, в якій переплелися любов і журба.

Дмитро Павличко народився в селі Стопчатів на Івано-Франківщині. З юних років проявляв свою патріотичну позицію, відмовляючись читати польські патріотичні вірші, за що його карали. Під час Другої світової війни пережив втрату брата, що підштовхнуло його до вступу в УПА. За свою діяльність був ув'язнений радянською владою.

Творчість Павличка розпочалася в 1950-х роках, і його перші збірки відображали складні суспільні теми. Збірка "Правда кличе", що містила сонет "Коли умер кривавий Торквемада", стала важливим кроком у висвітленні тиранічної природи радянської влади, що вплинуло на його сприйняття як першого публічного дисидента.

Його твори стали не лише літературним надбанням, а й символом відродження української ідентичності. Дмитро Павличко не лише займався поезією та перекладами, зокрема Шекспіра українською, а й активно брав участь у громадському житті, був одним із ініціаторів створення Демократичної партії України та Народного Руху України. Він залишив слід у дипломатичній діяльності, працюючи послом України у Словаччині та Польщі.
Дмитро Павличко — це Герой України, символ непохитної віри у майбутнє свого народу. Його поезія і громадянська позиція залишаються прикладом для поколінь, а його любов до України, яку він проніс через усе життя, продовжує жити в серцях мільйонів.

                  

17 вересня 2024 року виповнюється 160 років від дня народження видатного українського письменника та громадського діяча Михайла Коцюбинського.

Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 вересня 1864 р. у Вінниці в сім’ї дрібного службовця.  Його вихованням займалася переважно мати. Саме завдяки її старанням майбутній письменник мав можливість долучитися до зразків високого мистецтва ще з юних літ.

В українську літературу М. Коцюбинський увійшов як майстер психологічної прози. Ранні його оповідання «Харитя», «Ялинка» (1891), «Маленький грішник» (1893) проникнуті тонким психологізмом, сповнені мальовничістю, експресивністю. Вершиною досконалості особливого художнього стилю М. М. Коцюбинського є твори «Fata morgana», «Що записано в книгу життя» (1910), «Тіні забутих предків» (1911). Останні новели письменника – «Хвала життю», «На острові», «Цвіт яблуні» – доповнені елементами неоромантизму. Окремі твори письменника екранізовано й інсценізовано, перекладено мовами багатьох народів світу. Перу М. Коцюбинського належать переклади українською мовою творів Г. Гейне, А. Міцкевича, Е. Ожешко та інших.

Українська література дуже глибока та багатогранна. Кожен письменник чи поет доповнював (і продовжує доповнювати) її новими творами, що надовго залишаються в серцях читачів. Одним із таких був і видатний український письменник та громадський діяч – Михайло Коцюбинський. Завдяки його напрацюванням українська література поповнилась творами у стилі психологічної прози та неоромантизму.

 Михайло Михайлович народився у 1864 році у Вінниці (у той час Подільська губернія) у родині дворян. Освіту здобув спочатку у початковій школі (місто Бар), потім у духовному училищі у Шаргороді. На жаль, через скрутне фінансове становище майбутній письменник не зміг завершити навчання. Він підпрацьовував приватними уроками і паралельно продовжував займатися самоосвітою. Перші його твори не були успішними. А його найвідоміші праці – “Тіні забутих предків”, “Fata Morgana” та “Що записано в книгу життя” – вийшли лише через багато років після початку письменницької діяльності. Помер письменник у 1913 році, до останніх днів не покидаючи свою письменницьку діяльність.

13 цікавих фактів про Михайла Коцюбинського

 Михайло Коцюбинський мав непросте життя, та все ж він зміг досягнути бажаного і стати “великою людиною”. Зібрали для вас найцікавіші факти про українського письменника: 

Прагнення стати “великою людиною”

Під час навчання в духовному училищі 12-річний Михайло закохався в дівчину, старшу від нього на 4 роки. Щоби підкорити її серце, він вирішив стати “великою людиною”. Для цього юнак з головою поринув в українські книжки. Цікаво, що саме після знайомства з творами Тараса Шевченка та Марка Вовчка Коцюбинський вирішив, що хоче бути письменником. 

Мовні навички письменника

Крім письменницького таланту, Михайло Коцюбинський вирізнявся неймовірною здібністю до мов. За своє життя він вивчив дев’ять мов, серед яких три слов’янські (українська, російська, польська), три романські (румунська, французька, італійська) та три східні (татарська, турецька, циганська). За деякими даними письменник володів також грецькою мовою.

 Початок письменницької діяльності 

Перший твір, який написав Михайло Коцюбинський, було оповідання “Андрій Соловійко”. Друг майбутнього письменника, прочитавши рукопис, відповів: “Ніколи більше не пиши, щоб не калічити святу нашу мову”. На щастя, Михайло не дослухався до поради друга, і завдяки наполегливості зміг майстерно відточити свої письменницькі здібності.

Новаторство в письменництві

Михайлу Михайловичу ми завдячуємо появі в українській літературі нових напрямів. Зокрема, він перший, хто почав використовувати в своїх творах імпресіонізм, глибокий психологізм, неореалізм, елементи експресіонізму тощо. А основним його здобутком дослідники називають напрям модернізму.

 Громадська діяльність письменника 

Михайло Коцюбинський – яскравий приклад сильної особистості із вираженою громадянською позицією. 1882 році за свою проактивність та зв’язок із національно-визвольним рухом письменник потрапив під арешт. Навіть після його звільнення поліція продовжувала таємно стежити за митцем і кілька разів проводила обшуки у його помешканні.

 Ставлення до природних наук

Письменник часто вражав своїх сучасників глибокими знаннями з природничих наук. Завдяки спостережливості та прагненні до пізнання навколишнього світу йому вдалося максимально точно відобразити у своїх творах взаємозв’язок людини і природи. На думку Коцюбинського, людина гармонійно поєднується з природою, зливаючись із нею в одне ціле.

 Сонцепоклонник і Сонях 

Михайла Коцюбинського іноді називали Сонцепоклонником і Соняхом, а все через його любов до квітів, сонця та дітей. Цікаво, що працюючи клерком у статистичному відділі Чернігівської земської управи, Михайло Михайлович завжди приходив на роботу із квіткою у бутоньєрці. Крім цього, його любов до природи яскраво виражається і в творах, де він неодноразово оспівує цвіт яблуні, спів жайворонка, дитячі очі тощо.

 Сімейне життя та подружня зрада

Зі своєю майбутньою дружиною – Вірою Устимівною Дейшу – митець познайомився 1898 року у Чернігові. Їхнє життя важко назвати ідеальними, оскільки Михайло не був вірним (він мав стосунки із Олександрою Аплаксіною, яка була молодша від нього на 16 років). Та все ж, Віра Устимівна стала вірним другом для свого чоловіка протягом усього його життя, а також матір’ю їхніх чотирьох дітей.

Проблеми зі здоров’ям 

Михайло Коцюбинський не міг похвалитися міцним здоров’ям. Зокрема, він хворів астмою та туберкульозом, лікуванння яких не дало результатів. Внаслідок цього, письменник прожив досить недовге життя, яке обірвалося у віці 48 років. Його поховали на улюбленому місці щоденних прогулянок – на Болдиній горі у Чернігові. 

Куріння та інші шкідливі звички письменника

Попри надзвичайний дар до письменництва, Михайло Коцюбинський був звичайною людиною зі своїми шкідливими звичками. Незважаючи на хворе серце він дуже багато палив та любив каву (хоча в його сім’ї її не вживали). Як стверджує Наталія Коцюбинська, заступниця директора Чернігівського музею-заповідника М. Коцюбинського: «Він палив безбожно. В нього були прокурені жовті зуби і вуса. Збереглося навіть кілька його попільничок… У подорожах він дружині писав, що п’є каву з молоком і вона йому не шкодить».

 Журналістська діяльність 

Михайлович майже півроку пропрацював в редакції газети “Волынь”. На жаль, про цей досвід письменник відгукувався досить негативно. Через важкі умови праці та погане фінансування редакції, співробітникам часто доводилось бідувати. На додачу до цього Коцюбинський був змушений постійно боротися з цензурою та запереченнями редактора на той чи інший матеріал для публікацій.

 Подорожі письменника 

Коцюбинський любив багато подорожувати. Одним із його найулюбленіших місць для подорожей стала Галичина. Цікаво, що найвідоміший твір письменника – “Тіні забутих предків” – був написаний під враженням після чергових відвідин Гуцульщини. До речі, за сюжетом цього твору Сергій Параджанов створив однойменний фільм, що став шедевром у світовій кіноіндустрії.

Фільми за мотивами творів письменника

 Крім фільму Параджанова, про який ми згадали вище, за мотивами творів Коцюбинського було знято декілька кінострічок: “Навздогін за долею”, “Фата моргана”, “Кривавий світанок”, “Дорогою ціною” та інші. А фільм “Родина Коцюбинських” присвячений останнім рокам життя та творчості видатного письменника.

Павло Грабовський – поет, публіцист, перекладач 160 років від дня народження

заочна зустріч з письменником

 11 вересня ми відзначаємо 160-річчя від дня народження Павла Грабовського – поета, чиї твори пронизані любов’ю до рідної землі та незламним патріотизмом. Його поезія і досі актуальна та зворушує читачів.11.09(30.08).1864 – у с. Пушкарне, нині Грабовське на Сумщині народився Павло Грабовський, поет, публіцист, перекладач. З 1879 навчався у Харківській духовній семінарії, з якої 1882 відрахований за зв’язок з народницькою організацією «Чорний переділ» і висланий у с. Пушкарне під нагляд поліції. Після домашнього арешту повернувся до Харкова і працював коректором у газеті «Южний край». 1885 призваний на військову службу, але вже у червні 1886 заарештований за активну діяльність у «Чорному переділі» й після двох років утримування в ізюмській та харківській в’язницях засуджений (1888) на 5 років заслання в Іркутську губернію. Дорогою на заслання потоваришував з членом народовольської організації Надією Сигидою (загинула 1889), якій присвятив 18 поезій. Наступного року знову заарештований і на 3,5 року ув’язнений в Іркутській в’язниці. У 1896 переїхав до губернського міста Якутськ, а 1899 оселився у Тобольську, мріяв повернутися в Україну, проте цим намірам не довелось здійснитись. Наприкінці 1900 одружився з Анастасією Лук’яновою, в подружжі народився син Борис, згодом один з винахідників телебачення. Листувався з Іваном Франком, Борисом Грінченком. Творив довершену поезію спрямовану на досягнення соціальної та національної свободи України. Автор нарисів, статей, заміток присвячених громадському та культурному життю в Україні, питанням літератури. Виступав з критикою теорії «мистецтва для мистецтва», обстоюючи народність, ідейність та реалізм літератури. Перекладав московитською мовою українську поезію, а також українською найкращі твори світової поезії. Зокрема перекладав поетів 25 літератур світу: романської та германської (англійська, французька, німецька, італійська), німецької, скандинавської (шведська, норвезька, фінська) угорської, слов’янської (чеська, словацька, болгарська, польська, сербська, хорватська, словенська, лужицька, московитська). Помер у Тобольську 1902.

«Я закликаю і буду закликати земляків у тому напрямку до праці на ґрунті українському, коло народу українського, в мові українській». Павло Грабовський.

            

 130 років від дня народження Олександра Довженка 

заочна зустріч

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті.

Протягом 1914—-1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.

У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: як більшовик боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі.

О. Довженко в 1921 р. працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — в Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. 

У 1930р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосивдоповідей про нову кінематографію.

У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933р. працював на «Мосфільмі».

У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград».              У 1939р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа...

Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата»,   «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні».

Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму, а 25 листопада Олександр Довженко раптово помер.

У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави.

На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка... 

Олександр Довженко — великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

                             

255 років з дня народження Івана Котляревського.

Заочна зустріч

9 вересня 1769 року народився Іван Котляревський - письменник, драматург та основоположник сучасної української літератури. Він здійснив найбільший внесок у формуванні сучасної української літературної мови – у час, коли староукраїнська писемність занепадала, його знаменита поема "Енеїда" була першим твором, написана на основі живого усного мовлення народу. Новаторство Котляревського заклало початок нового етапу літпроцесу.

Цікаві факти про Івана Котляревського

1. Народився письменник у Полтаві, походив із зубожілого козацького старшинського роду, батько працював канцеляристом міського магістрату. Згодом Котляревські отримали дворянське звання.

2. Дев'ять років навчався в духовній семінарії у Полтаві, яку так і не закінчив.3. З 1796 по 1808 перебував на військовій службі. Брав участь у задунайських походах російсько-турецької війни 1806-1807 років, відзначався хоробрістю та безстрашністю в боях і при виконанні дипломатичних доручень. Вийшов у відставку в чині капітана.4. У 1816–1821 роках Котляревський був директором Полтавського вільного театру. Поки всюди ставили російські й західноєвропейські п’єси, Котляревський швидко зрозумів необхідність розвивати українську драматургію. Саме для театру в 1819 написав драматичні твори "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", що й досі не сходять зі сцени.

Зображення Наталки Полтавки у харківському альманасі (1834)

5. Його поема "Енеїда" стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою. На той час українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Відтак твори Івана Котляревського започаткували новий етап формування української літературної мови.Над "Енеїдою" І. Котляревський працював з перервами майже 30 років – з 1798 до 1826 р. Основу для її сюжету письменник взяв з однойменного твору давньоримського поета Публія Вергілія Марона (70–19 рр. до нашої ери), побудованою за античними міфами про зруйнування греками Трої й мандри в Італію троянського царя Енея. 

Іван Котляревський у своєму творі в образах троянців у бурлескно-травестійному стилі змалював стан українського козацтва кінця XVIII – початку ХІХ ст., яке після руйнації Січі теж намагалося знайти вільні землі. В образах богів і царів, які допомагають або чинять перешкоди їхньому ватажку – Енею, зображені різні типи тогочасної панівної верхівки з їхніми характерними рисами. 

"Енеїду" з автографом автора дбайливо зберігав імператор Олександр І, примірник твору мав навіть Наполеон І Бонапарт.

Найпопулярніша версія "Енеїди", яку проілюстрував Анатолій Базилевич у 1967 році. Книга вийшла другом у 1968 році у видавництві "Дніпро".

6. Входив до масонської ложі "Любов до істини", де активно обговорювалися реформи царя Олександра І. Також був членом і співавтором програмових документів таємного "Товариства малоросійського".

Ця інформація з'явилась під час слідства про повстання декабристів, однак для Котляревського все минулося без наслідків. За однією з версій, за нього заступилася дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна Варвара – внучка останнього гетьмана Кирила Розумовського. Рєпніни багато років тісно спілкувалися з Іваном Петровичем. 

7. У Полтаві жив у батьківському будинку, збудованому ще в 1705. Помер у своєму рідному місті 10 листопада 1838. Перед тим відпустив на волю 6 своїх кріпаків та роздав все майно родичам і знайомим. В останню путь його проводжала вся Полтава, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем "На вічну пам’ять Котляревському":

...Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!...

Оскільки Іван Петрович ніколи не був одружений і не мав прямих нащадків, його спадкоємницею та господаркою садиби стала економка Мотрона Веклевичева.

Будинок де жив Іван Котляревський. Листівка початку XX ст.

8. В рідній Полтаві на честь Івана Котляревського відкрито пам’ятник (1903), літературно-меморіальний музей (1952) та музей-садибу (1969).

Садиба-музей

                     

Година історії "Шляхами подвигу і слави"

                                      

6 вересня вважається датою визволення Слов’янська від нацистської окупації у часи Другої Світової війни.

6 вересня - знаковий день для Слов'янська. Ця дата назавжди присвячена тим, хто в уже далекому 1943-му звільнив місто від нацистських загарбників. Тим, хто пережив страшні місяці окупації, тим, хто здобував перемогу в тилу.

Яскраво ці події у книзі "Славянск. Память на века" написав Еду ард Арутюнян.

Перші передумови звільнення Донбасу виникли, коли після оточення нацистських військ у Сталінграді війська Південно-Західного та Південного фронтів, розгромили вороже угрупування "Дон", вийшли на підступи до Донбасу.

20 січня 1943 року Головне Командування прийняло план наступальної операції "Скачок". За цим планом головні удари мали нанестися з фронту Покровське та Старобільськ на фронт Краматорську, Артемівська у напрямку до Сталіно та Волновахи.

Бої за Донбас розпочалися 29 січня 1943 року.

У лютому армійці підійшли до Слов’янська. 6 лютого північно-західна частина міста була захоплена. Але після цього ворог тимчасово призупинив наступ на місто. Там розвернулися жорстокі бої за звільнення міста і району. Поки бої за Слов’янськ тривали, наші війська вже захопили Крамторськ і деякі сели Слов’янщини.

У районі Слов’янська супротивник, посилений підкріпленням, активно чинив опір, переходив у контратаки за допомогою танків та авіації, будь-якими шляхами намагався вибити зі Слов’янського курорту частини 195 стрілкової дивізії.

Тільки 17 лютого, після перегрупування, військам 1-ї гвардійської армії вдалося визволити Слов’янськ. На короткий час життя міста повернулося у звичайне русло. 

Протягом лютого на допомогу нацистським військам прибули танковий корпус СС, три піхотні дивізії з Франції. 

З 21 лютого ворог переходить у наступ. Радянські війська відходили до Сіверського Донця. Місто знову було захоплено.

Вже у червні в рамках  місцевих операцій 8 гвардійська армія генерала Чуйкова, форсувавши річку з району сіл Ізюмського району, почала наступ на Слов’янськ знову. Наступ йшов через Хрестище та Голу Долину.

Бої йшли важкі. Фактично, перемагав той, хто мав більше наполегливості та резервів.

Північний Фронт Ф. Толбухіна та 3 гвардійська армія генерала Д. Лелюшенко досягли великих успіхів у наступі. Вони зламали оборону ворога, що і зіграло рішучу роль у звільненні всього Донбасу.

3 вересня об’єднання 34 стрілкового корпусу 3 гвардійської армії перейшли до переслідувань противника у загальному напрямі на Слов’янськ і 6 вересня частини 297 стрілкової дивізії полковника М, Матвєєва з північного сходу пробилися на околиці міста. Сюди з півдня, зі сторони Черевківки і вокзалу підійшли частини 61 гвардії стрілкової дивізії Л. Лозановича.

Втративши до двох рот піхоти, залишивши три танки, гітлерівці почали відходили до центру міста. Близько 10 годин ранку ударами 61 гвардійської та 297 стрілкової дивізії нацистів прогнали з міста. За це обидві дивізії отримали назву "Славянские".

Ця дата - у серці кожного з нас. Вона у щемливому ​​смутку від того, що з кожним роком все менше залишається ветеранів Другої світової.

“У вічність ідуть ветерани війни…”

У вічність ідуть ветерани війни,
між нас їх все менше і менше.
Несуть заміновані болі вони,
від ран у санбатах не вмерши.

Вогонь перехресний знемоги і ран
все ближче…
І час той настане,
коли на плакаті один ветеран
залишиться з нами.
Останній…

Цвіте над солдатом вінок сивини,
горить під солдатом дорога.
Він з боєм відходить
у пам’ять війни…

Вулицями міста воєнного часу...

                          

Гастроном на вул. Соборній

Керам

Палаюча будівля Вчительського інституту

Вулиця Торська

Вулиця Торська

До вашої уваги книжки, які висвітлюють життя Слов`янська у ті часи

У 1995 році у Донецьку була видана книга Анатолія Чуйка "Славянск: 700 дней и ночей" та в 1999 році  - "Славянск... Это было...", які набули широкої популярності та розповідають про час окупаціі та визволення  Слов`янська.

Книга пам`яти України.  В цій книжці увічнені імена ків бойових дій (

фронтовиків), партизанів та  підпільників у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.

 У основу художнього романа Михайла Шмушкевича "Аутодафе на Соборній" лягли справжні події, що відбулися в роки Великої Вітчизняної війни, головним чином в місті Слов'янську. з відомими підпільниками і партизанами Лідією Марченко, Михайлом Карнауховим і іншими є збірні образи, тому прізвища окремих осіб змінені.